Либертанго
"Слава героям" П.Ар'є.
Постановка та сценографія -Анатолій Левченко
Балетмейстер - постановник - Анатолій Птушкін
Відео-Сергій Федоров
Дійові особи та виконавці:
Остап Ількович Шемеля - Анатолій Шевченко
Андрій Васильович Чумаченко - Валерій Сарбей
Ганя,онука Остапа - Лідія Єршова
Ірина Богданівна Зозуля,лікар- Лариса Колеснік
Петро,син Андрія - Вадим Єрмішин
Ольга,мед.сестра- Світлана Івкіна
У епізодах зайняті-Євген Кравець,Станіслав Дранішников,Дмитро Нестеренко,Анастасія Мусатенко,Любов Куксова.
помічник режисера - Тетяна Курашко
Прем'єра відбулася 22 травня 2016 року
У приміщенні Національного театру ім. І. Франка (в межах культурно-мистецької акції «Донеччина — UA: Перезавантаження») Донецький обласний академічний драматичний театр (Маріуполь) представив виставу «Слава героям» (постановка та сценографія Анатолія Левченка) за однойменною п’єсою одного із найзапитуваніших вітчизняних драматургів Павла Ар’є. Вистава — про «героїв» із малої літери, без знака оклику. Просто героїв, у кожного з яких своя правда, кожен прожив своє життя, як належить. Тільки Андрій Васильович — герой Червоної армії, а Остап Ількович — УПА.
Вистави за творами Ар’є приречені на те, щоби ставати подіями. Такою є «Сталкери» — спільний проект київських Молодого театру і театру «Золоті ворота»; «Слава героям» — теж спільний проект «Золотих воріт» та Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру ім. І. Франка (режисер Стас Жирков). «Слава героям», «Баба Пріся» Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки (режисер — Олексій Кравчук) тощо. Є театри, які «примірялись» до «Слави...», але з різних причин відступали. Для театру в Маріуполі ця постановка є навіть чимось більшим, аніж «Наталка Полтавка» для Театру корифеїв. І це, безумовно, подія — як у соціальному, так, власне, і в естетичному плані.
Доля зводить Остапа Ільковича (Анатолій Шевченко) та Андрія Васильовича (Валерій Сарбей) в останні дні їхнього життя в одній лікарняній палаті й дає їм шанс. Можливо, очиститись, можливо, вистояти, а може, й порозумітися. Вони борсаються у стереотипах: «Такі, як ти, солдатам-героям у спину стріляли», — чіпляються за них до останнього, бо це остяки їхнього життя.
У виставі все болить, як може боліти страшна й оголена правда — як Андрій Васильович під тиском писав доноси на односельчан, як доньку Остапа Ільковича зґвалтували в засланні, й вона кинула новонароджену доньку і пропала. Тепер Ганя (Лідія Єршова) працює медсестрою в лікарні, куди й поклали на операцію її діда та Андрія Васильовича. А раніше була одна влада, і вояки УПА прирівнювалися за статусом до ветеранів, а тепер інша, і йому робитимуть операцію вже за гроші, точніше, за хабар, бо хірургу (у ролі Ірини Богданівни — Олена Біла) потрібно десь знайти кошти на навчання дочки за кордоном.
Вистава змальовує протистояння двох світів — але у фінальній сцені Ганя читає присягу вояка УПА, якої навчив її дід: «Буду нещадним до ворогів землі української...» І одразу перепитує: «От тільки хто ж наш ворог? Чому нам так погано?»
П’єсу було написано 2012 року, тоді ми ще шукали ворогів поміж собою, а тепер, з історичної перспективи, очевидно, що ворог — зовні...
На той час слова Гані: «Знаєте, я хочу, щоби була війна, щоби все це горіло полум’ям», — сприймалися зовсім інакше, аніж сьогодні, коли ця війна на сході уже справдилася... Проте слова Андрія Васильовича: «Інколи я хочу, щоб була війна, щоб я знову був молодим та сильним...» — стоять у тому ж ряді шаблонів, що «в СРСР було добре, ковбаса була по 2.20» і «якби був Сталін, він би навів порядок». До речі, Сталін у постановці теж є — в одній із фантасмагоричних сцен він танцює... танго з Гітлером (балетмейстер Анатолій Птушкін). Пластика грає важливу роль, її сутність лежить в основі жанру вистави — libertango (танго свободи).
У режисерській концепції підтексти грають таку ж роль, як і власне текст. Католицька ікона, позаду якої написана клятва вояка УПА, і Остап Ількович, котрий називає поляків «ляхами», видається, суперечать одне одному. Але він перестав вірити в Бога, відколи знайшлись тіла його закатованих «совєтами» батька і брата — то хіба не однаково, яка конфесійна приналежність тієї ікони? «Два кольори мої, два кольори...» відлунюють фоново в найгостріших моментах, лише в кульмінації — повноголосно, і ці «кольори», двоє старих, дві «правди» (чи без лапок?) — обидва разом і «на полотні», і «в душі»...
За словами режисера, герої активно намагаються «протягнути» своє протистояння в майбутнє покоління. Та в Петра (Вадим Єрмішин), сина Андрія Васильовича, інші пріоритети, Ганя ж у фіналі божеволіє. Хоч як це жорстоко звучить, але так і має бути, бо вона, котра виросла зі знанням страшної правди свого народження і з клятвою вояка УПА на звороті ікони, морально скалічена. На ній цей рід має перерватися, щоби не «тягти» ці ненависть і біль у майбутнє...
Видається, що текст «Слави героям» переживе нас. Він гратиметься в паузах між революціями та війнами; а слова: «Держава у нас підла, гірша, ніж родичі», — зриватиме оплески ще багато років. Наразі в епілозі вистави театру з Донеччини транслюються кадри боротьби за нашу державність — від часу заснування Київської Русі до сьогодення під супровід пісні «Переведи мене через Майдан»...
Свій Майдан Маріуполь відстояв, і його місце в цій боротьбі визначено. Маріупольський театр зараз переживає складний період трансформації: вистава «Слава героям» готувалася й виходила до глядачів з величезними перешкодами, проте новий шлях уже окреслено.+
Ельвіра ЗАГУРСЬКА, театрознавець
Рубрика:
Культура
фото Л.Сандалова