Палата №6



Пропонуємо вашій увазі дивовижний свято хореографії – вечір одноактних балетів «Київ Модерн-Балету»:
«Для мене «Палата № 6» — спектакль про нерозуміння. Про те, як часто незвичне видається за відхилення від норми. Доктор, що знайшов цікавого співрозмовника в житті пацієнт-сумашедшем, сам сприймається оточуючими як божевільний.Тонкий, інтелігентна людина - він виходить за рамки звичного, »нормального» кругаобщения і стає ізгоєм, оточеним лицемірною турботою. Турботою, приховує бажання суспільства позбутися від дратівної своєю незрозумілістю людини».

Раду Поклітару

«Палата №6» – один з найбільш інтимних, исповедальных вистав театру. Побачив світло рампи у Великому театрі Росії, при перенесенні на артистів «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ» він не тільки не втратив глибини емоційного напруження, але і збагатився новими, дуже чеховськими нюансами.

Історія про те, як людина, несхожий на інших, стає ізгоєм – неймовірно актуальна в наш час. Може тому потрясіння, яке викликає цей балетний спектакль у глядачів, порівняно з катарсисом після кращих драматичних спектаклів світу.
Створюючи виставу «Unerground» на музику видатного латиського композитора Петериса Васкса, я надихався фрази Жана Поля Сартра «Пекло – це інші». Але цей балет не про біблійне пекло. Це розповідь про людей, загнаних у підземеллі війною. Вимушені перебувати разом у замкнутому просторі Undeground, вони доводять амплітуду своїх емоцій до пікових значень – любов-ненависть, радість-відчай. Ніхто не знає – чи судилося їм вийти на денне світло. І саме тому їх «зараз» настільки важливіше, ніж їх «потім».

Раду Поклітару

У своєму спектаклі Поклітару, власне, протиставляє світ героїв, що опинилися в прикордонних умовах виживання (андеграунд) і їх прагнення до далекого світла («Далекий світ», за словами П. Васкса — «це світ дитинства, і Божественний, небесний світ».) Звідси — образи, що передають граничне напруга внутрішнього стану. Часом це напруга доходить до тієї межі, за межею якої починається розпад особистості, катастрофа взаємин.


Режисерська думка Поклітару втілює симфонічну драматургію П. Васкса настільки зримо, що майже втрачається умовна межа між музикою і сценічними образами. Протиставленням жаху смертельної небезпеки, життєвого краху звучить ніжна мелодія скрипки і як її відображення — образи юних закоханих, які опинилися в андеграунді і захищають свою любов. Далекий світло, як промінь надії, матеріалізується в спущений кимось зверху канат, що дає можливість вибратися з підземелля...»

Леся Олійник, доктор філософії і мистецтва


Де та коли: