Лекція професора Віденського університету Міхаеля Мозера
28 лютого об 11:00 у 101 аудиторії Інституту філології та журналістики ЖДУ імені Івана Франка студентам читатиме лекцію професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, Українського Вільного Університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі, Президент Міжнародної Асоціації Україністів (з 2013 року) Міхаель Мозер.
Учений є автором низки наукових праць в галузі східнослов'янського мовознавства та історичної граматики української мови. Крім того, мовознавець Міхаель Мозер, як й інші зарубіжні україністи, деякі історики, письменники та політики, належить до «адвокатів» нашої країни у світі, завдяки яким її голос стає більш чутним та переконливим. Україніст, дослідник історії української мови та сучасної соціолінгвістичної ситуації.
Незадовго до Революції гідності в Німеччині вийшла друком його книжка «Language Policy and Discourse of Languages in Ukraine under President Viktor Yanukovych» («Мовна політика й мовний дискурс в Україні за президентства Віктора Януковича», Штутгарт, 2013). Він написав чимало праць про суржик та мову Галичини.
Саме Міхаелю Мозеру належить висловлювання, що дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі.
Своє захоплення українською мовознавець визначає так: «Українська мова насправді не є малою мовою в Європі чи в світі. Вже час набагато менше дивуватися з того, що люди вивчають українську мову. Поляки також, звісно, питають мене як, чому я так знаю польську мову, польську культуру. Але вони все ж мають таку самовпевненість, що дивуються набагато менше, ніж українці. Час нам усвідомити, що українці є повноцінна нація, що українська мова повноцінна. Ми все ще дивуємося, коли неукраїнці так чи інакше знають українську мову, але всім нам треба зрозуміти, що це нормально, просто нормально. І український світ насправді дуже привабливий, найкращі люди світу це розуміють. (...) Як я спостерігаю, саме колеґи-україністи належать до найсимпатичніших, найосвіченіших, найвідкритіших — і це, звісно, не біологія, гени чи кров. Але якщо вже хтось цікавиться Україною, українськими чинниками, то це людина, яка дещо зрозуміла трохи краще, ніж решта, бо ця людина колись була готова трохи глибше заглиблюватися в суть певних явищ. Україна — така солодка таємниця; якщо людина цікавиться Україною, то зазвичай видно, що це людина, яка хоче знати більше».